EN UA
@

Чи є ще в Україні можливості для розвитку трудового потенціалу?

18 серпня 2017
Чи є ще в Україні можливості для розвитку трудового потенціалу?

Читаючи нещодавно розміщений матеріал Ж. Балабанюк «Українці на експорт: для кого Україна готує трудові ресурси» (https://lb.ua/blog/zhanna_balabaniuk/374156_ukraintsi_eksport_gotuie.html)  та аналізуючи деякі додаткові дані можна зробити декілька висновків:

Українська влада не вважає людину праці ресурсом і не знає як розвивати трудовий потенціал (два документи за всю історію України. що торкаються питання розвитку трудового потенціалу датуються 1999р. (Указ Президента України «Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року та Розпорядження КМУ «Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової соціальної програми збереження і розвитку трудового потенціалу України на період до 2017 року»).

Україна в середньостроковій перспективі фізично не матиме кого розвивати (за пронозами Інституту демографії НАН України населення у віці 20 – 64р.р. 2030 становитиме трохи більше 20 млн. осіб, що може вже вважатися загрозою національній безпеці країни).

В Україні практично не існує механізмів розвитку трудового потенціалу. Система освіти, додатково до  відносно низької якості, не ставить перед собою завдання формування свідомого, патріотичного та мотивованого до праці громадянина. Як наслідок – молодь, користуючись всіма дозволеними можливостями, масово орієнтується на захід, переважно заповнюючи там позиції, що не мають жодного відношення до  фаху випускника. Система підтвердження результатів неформального навчання за робітничими професіями, прийнята у 2013р., ще до сьогодні «працює у тестовому режимі», надаючи послуги з підтвердження професійних кваліфікацій лише по одній професії в двох містах України.

Як звично, виникає питання «що робити»?

По-перше, необхідно чітко визначити трудовий потенціал як національний ресурс, який необхідно формувати і розвивати.

По-друге,  важливим вважається чітке розуміння які  трудові ресурси Україна  має і як їх можна розвивати. Необхідно приділити велику увагу дещо непопулярній сьогодні категорії громадян України вікової категорії «45+». Їх можна і треба вчити і мотивувати виходити на ринок праці. Звичайно, методи і форми навчання мають відрізнятися від звичних занять у навчальних закладах, але це вже інша історія.

По-третє, необхідно чітко визначити орган, що має формувати політику у сфері повної і продуктивної зайнятості і її реалізовувати. По логіці таким органом має бути Мінсоц, але в його сьогоднішньому  стані, коли функція управління і регулювання праці зводиться виключно к питанням оплати праці і затвердженню апріорі морально застарілих кваліфікаційних характеристик, - це не варіант. Необхідно повертати функції управління працею і в назву міністерства, і в його функціонал. Або формувати новий орган і залишити Мінсоц як він є сьогодні.

По-четверте, важливим є результат навчання. Зрозуміло, що диплом як офіційне засвідчення закінчення навчального закладу не є сьогодні документом, який становить конкурентну перевагу працівника в очах роботодавця. Принаймні в більшості випадків. Необхідно формувати систему документів, які засвідчують професійну кваліфікацію особи, що він/вона можуть робити на конкретному робочому місці. Такі документи мали б видаватися в результаті функціонування системи підтвердження результатів неформального навчання за робітничими професіями, але, як говорилося вище, вона сьогодні не працює належним чином.

По-п’яте, все вищезазначене необхідно фінансувати. Час добровільних ініціатив бізнесу, які він віддавав державі і суспільству  (розроблення професійних стандартів, оцінювання компетенцій, участь в осучасненні освітніх стандартів та інш.) неминуче закінчується. Часи сьогодні такі, що необхідно ефективно витрачати кожну копійку щоб залишатися більш-менш конкурентоздатним. І як раз в цьому плані людський капітал набуває ще більшої ваги, оскільки додана технологія не замінить мотивованих і відданих справі працівників. Тому якщо ми всі хочемо, щоб у 2030р. Україна була не просто «територією», а «Державою з розвинутою економікою», все вищезазначене необхідно фінансувати з державного бюджету, даючи сигнал міжнародним організаціям, національному і міжнародному бізнесу, що ми вважаємо розвиток трудового потенціалу Національним пріоритетом і готові відшуковувати всі внутрішні і зовнішні можливості  для його розвитку. 

Родіон Колишко, директор Інституту професійних кваліфікацій